18 квітня 2012 року у ДУ "Інститут економіки та прогнозування НАН України" проведено засідання «круглого столу», на якому були презентовані результати досліджень структурних змін в аграрному секторі, механізмів його функціонування, причин і наслідків дефо

Віддаючи належне всім чинникам, які вплинули на формування сучасної системи аграрного виробництва в Україні, автори доповіді зазначили, що її становлення відбувалося головним чином шляхом пристосування сільськогосподарської галузі до реальних умов функціонування національної економіки в період її ринкового трансформування. У результаті в Україні сформувалась дуальна структура аграрного виробництва, яка представлена корпоративним сектором  (агрохолдинги, вертикально інтегровані структури, господарські товариства тощо) та індивідуальним сектором (реальні фермери та ОСГ). За зовнішньою взаємодоповнюваністю приховується нерівноправне становище різних типів виробників, економічне і політичне домінування корпоративного сектору.

Еволюція аграрного реформування свідчить, що під впливом низки обставин  в нових рисах значною мірою відтворювалась «радянська» схема організації сільського господарства, у якій головне значення відводилось  сільськогосподарським підприємствам і їх об’єднанням  і другорядне – фермерським господарствам і господарствам населення. Визначальну роль у цьому відіграли: успадковані від попередньої системи організаційні механізми та матеріальна база; спосіб мислення і поведінки різних верств сільського населення, декілька поколінь якого прожили в умовах командно-адміністративного господарювання; прагнення владних структур до відновлення великотоварного виробництва, яке зазнало катастрофічного спаду в процесі реформування.

За вагомої фінансової та інституційної підтримки корпоративний сектор у 2001-2010 рр. збільшив обсяги виробництва на 60%, завдяки чому його частка у вартості валової продукції сільського господарства у  2010р. досягла 40%. Індивідуальний сектор, який практично не мав доступу до такої підтримки, збільшив виробництво на 15%, а його частка у валовій продукції у 2010 р. становила 60%. При цьому корпоративний сектор і великі фермерські господарства зосереджувались на вирощуванні комерційно привабливих зернових культур, насіння соняшнику, ріпаку та промисловому птахівництві, а господарства населення забезпечували (і поки що забезпечують) переважні обсяги виробництва трудомістких і маловигідних видів продукції – картоплі, овочів, фруктів, молока, яловичини тощо.

Особливо помітними змінами в агропродовольчій сфері в останні роки  стали великомасштабна концентрація землекористування на основі нарощування агрохолдингами площ орендованих земель та створення нових вертикально і горизонтально інтегрованих утворень, до складу яких входять не лише сільськогосподарські, але й переробні підприємства, елеватори, транспортні та торгівельні організації, наукові установи тощо. Їхні земельні масиви досягають сотень тисяч гектарів, ними монополізуються вигоди від міжнародної торгівлі сільськогосподарською продукцією та продовольством. Вміло використовуючи податкові пільги та преференції, передбачені вітчизняним законодавством для сільського господарства, такі суб’єкти господарювання присвоюють вартість, яка мала б стати джерелом повноцінного відтворення використовуваних ними природних і соціальних ресурсів сільської місцевості та поліпшення якості локального життєвого середовища, але насправді «вимивається» із села.

З іншого боку, розвиток сімейного типу господарювання, представленого в основному особистими селянськими господарствами, гальмується консервуванням ставлення до них як до «підсобних» і «неперспективних». Це відобразилось у формуванні ринкової інфраструктури і системи державної підтримки аграрного сектору, до яких селянські господарства практично не мають прямого доступу, нехтуванні потреб цих господарств у модернізації виробництва і якісному поліпшенні людського капіталу, отриманні справедливих цін, захисті економічних і соціальних інтересів. Із 3,1 млн. осіб, зайнятих у 2010 р. в аграрному секторі, приблизно 2,2 млн вважалися такими, що працюють в особистих селянських господарствах, але їхня зайнятість не формалізована, вони перебувають поза межами системи соціального страхування.

Як наслідок, у вітчизняній агропродовольчій сфері сформувалися істотні деформації. Зокрема:

·         технічне переоснащення господарств корпоративного сектору, підвищення на цій основі продуктивності праці та вивільнення працівників супроводжуються монокультуризацією виробництва, зростанням техногенного навантаження на екосистеми та витісненням селян до низькодоходного неформального сектору економіки, що веде до консервації сільської бідності та деградації людського капіталу села;

·          нарощування обсягів експортоорієнтованих видів продукції призвело до викривлення галузевої і продуктової структури виробництва, наслідком чого є низький рівень споживання вітчизняних продуктів харчування, незбалансованість раціону та вживання в їжу імпортованих продовольчих товарів сумнівної якості;

·          надмірна концентрація землекористування провокує зростання  соціальної напруженості в суспільстві через обезземелення селян та реальних фермерів, поширення знелюдненості певних територій та створює загрози здійсненню суспільного контролю над ними;

·         монополізація прав оренди землі великими землекористувачами утримує орендну плату на низькому рівні і звужує доступ невеликих сільськогосподарських підприємств, фермерських і особистих селянських господарств до ринку землі та її оренди.

Узагальнюючим проявом зазначених й інших деформацій та негативних тенденцій є різновекторна динаміка аграрного розвитку: сільськогосподарське виробництво загалом зростає, а село і сільські спільноти - занепадають. У сільській місцевості зберігаються високий рівень депопуляції, масштабне реальне і приховане безробіття, що зумовлює трудову міграцію населення (маскується формальним збереженням мігрантами сільської реєстрації),  бідність; погіршується доступ до суспільних благ і послуг, посилюються деградація сільської інфраструктури та обезлюднення сіл. Разом з погіршенням стану сільськогосподарських угідь та довкілля це свідчить про ресурсовиснажливий характер аграрного розвитку, наявність в ньому «вірусу» саморуйнування.

Подолання деформацій та негативних тенденцій у розвитку аграрного сектора вимагає перегляду пануючого підходу до сільського господарства як до галузі, що має виключно виробничо-комерційне призначення. Необхідно визнати багатофункціональну природу цієї галузі, призначенням якої є не лише виробництво продовольства і сировини, але й створення незамінних суспільних благ. Найголовніші з них – продовольче самозабезпечення країни, надання можливостей і засобів для існування сільського населення, відтворення селянства, підтримання екологічної рівноваги та збереження агроландшафтів. Відновлення багатофункціональності аграрного сектора вимагає системи соціоекономічних заходів щодо його модернізації.

Соціоекономічна модернізація - це адаптація вітчизняної аграрної політики до прогресивних світових тенденцій аграрного розвитку, у якому поєднується підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва, що ґрунтується на сімейному типі господарювання, з сільським розвитком на базі громад.

Вітчизняну модель аграрного розвитку слід збалансувати шляхом поєднання різних за величиною господарюючих суб’єктів. Перш за все необхідно забезпечити обмеження економічної влади агрохолдингів шляхом запровадження спеціального режиму регулювання їх комерційної діяльності та вилучення надприбутків; здійснити перегляд пільг і преференцій виробникам сільськогосподарської продукції та вдосконалити систему державної підтримки аграрного сектора і відтворення його людського капіталу.

Визначальним напрямом соціоекономічної модернізації аграрного сектора є формування і реалізація національної політики сільського розвитку на базі громад. Суть цієї  політики  полягає у створенні умов для  реальної участі громадянського суспільства у процесах розвитку через забезпечення доступу всіх верств сільського населення до економічних вигід від зростання в аграрному секторі і сільській економіці. Заходи державної політики мають надати сільським жителям реальні права на використання місцевих активів та можливості заробляти більше, інвестувати у власний розвиток та у розвиток своїх громад, використовувати суспільні кошти та робити власні внески у модернізацію інфраструктури сіл.

Переглянути доповідь>>